Про NAS я чув вже давно, проте він завжди був для мене чимось далеким та абстрактним. Тому взяти та виділити на нього якийсь бюджет бажання не виникало ніколи. Проте останнім часом у мене з’явилося трохи часу та творчого настрою. І для початку я вирішив запустити NAS на наявному в господарстві комп’ютері для того, щоб зрозуміти, чи потрібен він мені. Цей досвід я раджу повторити всім, хто так само, як і я, чув про NAS, але все ще не вирішив, чи потрібен він особисто йому.
Взагалі, запустити NAS у наш час нескладно, є й спеціальні дистрибутиви операційних систем та докладні інструкції. Проблема у тому, що для цих цілей зазвичай потрібне сучасне залізо мінімум із 4Гб ОЗУ. А все подібне залізо у моєму будинку використовується за прямим призначенням.
У моєму вільному розпорядженні був лише кволенький нетбук Asus Eee 1001PX з процесором Atom N450 (одноядерний, два потоки) з 2 Гб DDR2, що припадав пилом із студентських років. Процесорна частина настільки слабка, що користуватися ним за прямим призначенням без шкоди нервової системи неможливо. Натомість його не шкода використовувати для експериментів. Але стандартну операційну систему для NAS на ньому теж не запустити. Дилема-с.
А знаєте, є на світі операційна система, що відрізняється своєю модульністю. Навіть інтерфейс у неї не є невід’ємною частиною, можна використовувати будь-який, змінюючи зовнішній вигляд до невпізнання. А можна працювати зовсім без графічного інтерфейсу, керуючи системою за допомогою текстових команд. Так, ця операційна система – це, звичайно, Linux. І повірте, зовсім не дарма він облаштувався майже на всіх серверах світу. У сервері монітора немає, тому графічний інтерфейс йому не потрібен. А що будуємо ми? Саме сервер, якому не потрібен монітор. Оскільки відображення графічного інтерфейсу – це дуже важкий процес для процесора рівня Intel Atom, у нас є переможець. Отже, будемо ставити серверну версію Linux, без графічної оболонки.
Я впевнений, що у багатьох з вас десь у хламосховищі є комп’ютер настільки слабких характеристик, який більше нікому не потрібен. А якщо й нема, то купити його в зборі можна за копійки. Тому експеримент досить доступний.
Отже, встановив я на нетбук Ubuntu Server, причому останню доступну 32-бітну версію, тому що 64-біта для 2Гб ОЗУ не потрібна, а мізерні ресурси вона витрачає економніше. З додаткових програмних модулів встановив лише SSH і сервер Samba. Перший дозволяє керувати комп’ютером через мережу так само, як і сидячи перед ним, а другий дозволяє ділитися ресурсами з комп’ютерами Windows по локальній мережі.
Отже, ми будуємо медіасервер без графічної оболонки, тому мій досвід буде цікавий тільки тим, хто володіє комп’ютером, скажімо так, на рівні вище середнього. Це не графічна оболонка з перетягуванням іконок. Також стане у пригоді, якщо ви колись стикалися з Linux і маєте хоча б базисні уявлення про її особливості. І, хоча далі в статті я докладно і покроково опишу, що робити і куди натискати, багатьом буде простіше купити достатньо потужний комп’ютер для графічної оболонки або навіть готовий NAS. Кожному своє.
Мій NAS керуватиметься текстом і єдине, що він даватиме, – жорсткий диск, доступний з будь-якого пристрою локальної мережі. На практиці мені не знадобилася функція торрента на сервері (хоча як це зробити, можливо, я й опишу пізніше), у мене немає необхідності робити відеоспостереження, підкасти, сайти та інше, доступ з Інтернету я теж робити не хочу, хоча це також можна відносно просто реалізувати. У мене буде медіатека, яка доступна з будь-якого пристрою в будинку і це все. Кому зі мною по дорозі поїхали далі.
Технічна реалізація
В нетбуку є кард-рідер. Я знайшов для нього повноформатну SD-карту на 8 Гб, яка мені більше не потрібна, і вставив в нього. Операційну систему я встановлюватиму саме сюди, так-так, так можна і це законно. В принципі, можна і на 4Гб взяти, але у мене була на 8. Шах і мат, Windows 7 і новіші. А весь жорсткий диск буде тільки під файли, і робочі звернення операційної системи його не стосуватимуться. Також доступ до SD-картки буде швидшим, ніж до жорсткого диску. Такий собі SSD для бідних. Тож карту пам’яті я форматую автоматично, від неї мені нічого не потрібно, а жорсткий диск потім відформатую в Ext4 одним томом.
Wi-Fi я не налаштовував принципово, мені потрібна була робота з файлами, а їх швидше передавати по дроту. Навіть якщо роутер обіцяє вам 300 Мбіт по вай-фаю, і 100 по дроту, на практиці по дроту буде швидше.
Весь жорсткий диск я розшарив у налаштуваннях Samba. Тепер після увімкнення нетбука в мережевому оточенні з’являється новий пристрій, на який можна зайти та накидати туди файли. З усіх пристроїв у моїй локальній мережі видно цей пристрій, і можна використовувати всі файли. Крім Windows 10, вона вважає Samba-протокол застарілим і він у ній відключений. Але все ще можна потрапити на сервер, набравши його ім’я або просто увімкнувши smb-протокол у компонентах Windows.
Докладніші налаштування сервера я опишу в другій частині статті настільки докладно, щоб їх змогли виконати навіть найменші читачі. Принаймні ті, хто вміє встановлювати Windows у ручному режимі.
Підсумок та враження
Локальний сервер мені дуже сподобався. Я написав, що мій NAS виконує роль віддаленого диска, доступного з усіх пристроїв у моїй локальній мережі. Наче дрібниця. Але як це класно! По-перше, на пристроях, де мало місця, я не відчуваю таких жорстких обмежень. Наприклад, у мене ноутбук, де жорсткий диск я замінив на SSD на 256 Гб. Що можна розмістити на 256 Гб? Нічого серйозного. А тепер найоб’ємніші файли у мене на зовнішньому носії, локально зберігаються лише дрібні робочі файли. А на телефонах і планшетах у мене ще менше доступного простору. Тепер я можу залити серіал у високій якості на сервер і дивитися його хоч на допотопному планшеті з 8 Гб пам’яті.
Друга перевага, яка мені дуже сподобалася, це синхронізація. Той самий серіал я можу дивитися на комп’ютері, потім лягти на диван з планшетом або телефоном та продовжити перегляд. О-фі-ген-но! Маю папку з фотографіями. Їх просто суперкруто дивитися на планшеті. Є у мене програми, які іноді потрібні на різних комп’ютерах. Тепер єдине, що мені потрібно, це підключити комп’ютер до моєї мережі. Жодних флешок і «хмар». Шикарно. У кожному будинку є файли, які можуть бути цікавими на декількох пристроях або навіть для декількох людей. У когось музика, у когось документи, у когось ще щось. Навіщо їх дублювати, якщо можна розшарувати? Навіть якщо потрібного файлу ще немає на сервері, закинути його простіше, ніж скористатися флешкою. І сервер можна тримати включеним хоч цілодобово. Такий собі локальний AirDrop.
А взагалі, на NAS можна повісити резервне копіювання важливих файлів, поставити завантаження торентів 24/7, відкрити доступ з інтернету і користуватися як Dropbox-ом, можна сайт або підкаст у себе безкоштовно хостити, можна відеоспостереження на нього зберігати і т.д. Мені це поки не потрібно, але ця річ буде явно корисна для багатьох.
Цей експеримент показав, що мені сервер потрібен. Ноутбук або нетбук має, звичайно, свої переваги як цей пристрій (малі енерговитрати, компактність), але є й недоліки. Насамперед дуже обмежений потенціал до розширення. У нетбуку це лише один слот 2,5 дюймів для накопичувача. Припустимо, у вас старий ноутбук, де є ще й DVD-привід. Вийде 2 штатні місця. Але 2,5-дюймові жорсткі диски дорожчі за 3,5-дюймові за співвідношенням ціна-об’єм, максимум, є сенс поставити диски по 2Тб, все, що більше, вже коштуватиме сильної переплати. А далі розширити ще важче. Можна використовувати USB-перехідники, але це незручно і має хоч якийсь сенс, якщо у вас USB 3.0. У моєму випадку нетбук жорстко обмежував мене взагалі тільки одним місцем для жорсткого диска і двома USB 2.0. Ну і плюс факт, що Intel Atom взагалі ніколи не знижує частоту процесора та оберти кулера (не вміє в принципі працювати тихо, падла). Тому, нітрохи не вагаючись, я прийняв вольове рішення зробити все заново, як треба, і зібрати стаціонарний повноцінний сервер. Його я зібрав теж з комплектуючих, що були в будинку, але це вже зовсім інша історія. І ось у ній я опишу покроково, як це зібрати і що треба зробити. Зовсім скоро.