Алтай

Не можна сказати, що до появи сучасних мобільних телефонів рухомого телефонного зв’язку не було в принципі. Для спеціальних користувачів, як-то військових, науковців, журналістів, моряків тощо, в багатьох країнах вже давно використовували супутниковий і радіозв’язок. Але існували і цілком цивільні системи рухомого зв’язку.

Найбільшого успіху досягли США та СССР, які розробили не просто лабораторні прототипи, а запустили повноцінні мобільні мережі з суттєвим покриттям. В США предтечами мобільного зв’язку стали системи MTS та IMTS, навіть назва яких містить слова Mobile Telephone System, тож коріння мобілок глибші, ніж ви думали. Уявіть собі, MTS була розроблена в Bell Laboratories ще в 1946 році, коли ще не було транзисторної техніки, тож комутацією викликів займався живий оператор. Схема виглядала так: дзвоните оператору, називаєте йому свій номер і номер отримувача дзвінка – і він підключав ваші лінії зв’язку.

Совєцький Союз розробляв власну систему, яка отримала назву «Алтай». Як і IMTS, а також кілька інших прототипів, «Алтай» умовно відносять до мобільного зв’язку нульового покоління (0G). Розробка почалася ще в кінці 1950-х, але для технологічного розвитку того часу це була дуже важка задача, тож готова система побачила світ у 1965 році.

Цікаво, що система «Алтай» мала дуже багато спільного з сучасним мобільним зв’язком. Для роботи системи будували вежі (фактично, базові станції) і телефонні комутатори, через які телефони системи «Алтай» могли телефонувати на стаціонарні телефони. Від самого початку система підтримувала повний дуплекс – абонент міг одночасно і слухати, і говорити. Хоч перший час з’єднання відбувалося за допомогою диспетчера, згодом було реалізоване автоматизоване з’єднання.

Перші версії системи працювали на частоті 150 МГц, що дозволяло «ловити сигнал» на відстані десятків, а на відкритому просторі і сотні кілометрів. В системі «Алтай» не було можливості динамічно, без розриву зв’язку, переміщатися між двома базовими станціями, але, зважаючи на радіус дії, найчастіше покриття складалося з однієї базової станції на місто, тож з такою проблемою стикалися вряди-годи. Втім, якщо все ж виникала потреба створити покриття в агломерації, то інженерам доводилось до метрів розраховувати поширення радіохвиль, інакше телефон міг постійно розривати зв’язок і «перескакувати» з однієї вежі на іншу.

Слід розуміти, що технології того часу не дозволяли зробити компактні телефони, тож апарати системи «Алтай» зазвичай використовувалися в автомобілях.

Система передавала розмову аналоговим радіосигналом без можливості кодування, чи маскування голосу, тому її можна було легко прослуховувати, маючи приймач, який працював у цих частотах. Через це «Алтай» ніколи не використовувався у військових чи урядових цілях.

До 1970 року кількість абонентів сильно зросла, і у версії Алтай-3 систему перевели на діапазон 330 МГц, що дещо зменшило радіус покриття, але значно підвищило ємність мережі (кількість одночасно обслуговуваних абонентів). Тепер система використовувала 22 «стволи» по 8 каналів. Найбільшого розквіту мережа досягла у 1980 році, коли її суттєво вдосконалили і оновили інфраструктуру до Олімпіади в Москві. Телефонами системи Алтай оснастили автомобілі запрошених журналістів, щоб вони могли оперативно публікувати новини і вести репортажі в прямому етері. На той час система працювала в більш, ніж 114 містах Совєцького Союзу (за іншими джерелами — понад 200 населених пунктів), мала близько 250 базових станцій та обслуговувала орієнтовно 40 тисяч абонентів.

Система не передбачала механізму обліку часу і балансу на рахунку, тож спілкування для абонентів було безкоштовним. Намагання ввести суворий облік терміналів по паспорту чи ввести помісячну оплату зазнавали невдач, тож система могла існувати лише як некомерційний державний проект. Системою користувалися переважно міські комунальні служби, а також керівники великих підприємств.

Останні 30 років мережа не розвивалась і все сильніше занепадала. Спроби модернізувати мережу, такі, як ВОЛЕМОТ та інші, залишилися на рівні приватних ініціатив. Не маючи державного замовлення, нові моделі телефонів не розроблялися.

Зрештою, давалися в знаки обмеження, зумовлені технічними можливостями 1960-х років. Базові станції того часу не могли розподіляти пріоритети і черги для апаратів, що знаходилися в мережі, їх функції зводилися лише до відправки і прийому сигналу. Натомість телефони цих мереж самостійно займалися постійним скануванням радіоефіру на предмет вхідного дзвінка, а також підбором вільного радіоканалу для відправки вихідного. Це і сповільнювало встановлення з’єднання у навантажених мережах, і зменшувало ефективність використання частотного ресурсу, адже телефон, на відміну від базової станції, не мав уявлення, що роблять інші телефони поруч. Маючи перевагу в колосальній зоні покриття від однієї вежі, Алтай зрештою стикнувся з обмеженням кількості одночасно обслуговуваних абонентів – в той час, як попит ріс, ємність мережі фізично не могла забезпечити зв’язком усіх бажаючих.

Прихід зарубіжного транкінкового зв’язку остаточно добив застарілу систему. В 2000-х кількість абонентів в мережі скоротилась настільки, що почався процес відключення базових станцій. Останні сегменти мережі були відключені між 2011 і 2017 роками.